І небо п’яне
Мов кисень я вдихаю дим, від тебе пʼяний.
Мила пробач, що був вже не святим, та марно
Стирати памʼять, і дерти рани.
Вечір, і я не знаю куди бігти
До тебе чи від тебе.
Це як зівʼялі квіти,
Що падають пелюстками
На руки твої
Чому в кімнаті цій ми різко стаємо німі?
Ну що тобі ще розповісти, мила?
За нами тліють тихо лише спалені мости
Скільки ще ми змушені по мілині цій плисти?
Якщо любила справді, відпусти.